Український громадський діяч, засновник міжнародного благодійного фонду розвитку дітей-сиріт Kado Foundation Олена Кадо розповіла про дитячий центр, який планують відкрити у селі Ворзель, у Бучанському районі Київській області. Це глобальний соціальний проект, якому немає аналогів на території України.
До 2026 року в Україні не залишиться жодного дитячого будинку. Сьомий рік поспіль у країні триває національна стратегія реформування системи дитячих інтернатних установ. Це означає, що будинки дитини реорганізують до центрів медичної реабілітації та паліативної допомоги дітям. Вихованців інтернатів розподілять у прийомні сім'ї, дитячі будинки сімейного типу, кому пощастить - усиновлять або візьмуть під опіку. Здавалося би, в результаті з’явиться нова система, і головною в неї буде сім’я. Але сьогоднішні реалії в умовах повномасштабної війни викликають побоювання: що насправді чекає десятки тисяч дітей, потребуючих належну опіку та підтримку?
Українка Олена Кадо не з чуток знає, що таке виховуватися у дитячому інтернаті. Вона пройшла непростий шлях дівчинки, яку у два рочки покинули батьки. І з малих років самотужки долала травму відкидання, емоційну холодність дорослих, відчуття непотрібності. Стикалася із фізичним та емоційним насильством, бачила знущання над іншими дітьми. Ймовірніше за все, благодійного фонду Kado Foundation зовсім й не було б без історії становлення одної сильної особистості, яка попри всі випробування долі змогла зберегти віру у добро, людяність, щирість та вирішила присвятити себе допомозі дітям, що опинилися у скрутних життєвих обставинах.
Втім, про все по порядку.
– Олено, розкажіть про своє дитинство.
– Я народилася у місті Луцьк, Україна, - розповідає Олена. – За волею долі у два роки залишилася сиротою і потрапила у Ківерцівський центр розвитку дитини «Сонечко», що у Волинській області. Спогади про дитбудинок різні.
Пам’ятаю виховательку, яка постійно мене ображала та била тапком. А якось ледь не покалічила: вдарила палкою по нозі за те, що я крутилася в ліжку і не могла заснути. Тоді викликали швидку. Виявився перелом, мені наклали гіпс. Лікарі питали, що трапилося, а я дуже боялася розповісти, як все було насправді і просто сказала, що невдало впала. А ще та ж сама вихователька вкрала мою улюблену ляльку – особливий подарунок від німецької родини, що хотіла мене удочерити.
Але, на щастя, працювала і інша няня - неймовірної доброти людина, втілення чистої любові. Люба Бабуся Зіна. Вона збирала нас, дітлахів, разом та розповідала про Бога. Я слухала історії про Ісуса Христа і завмирала. Невже є щось більше? Більше, ніж ці стіни інтернату? Саме віра живила мене, давала надію, що все можна подолати, що в світі існують дива і мої мрії неодмінно здійсняться.
Згадала Бабусю Зіну і серце наповнилося безкінечною вдячністю та теплом. Також приємні спогади пов’язані із сімейним подружжям Петрою і Райнером. Це гості із Німеччини, які кілька разів на рік приїжджали до інтернату. Вони привозили подарунки, солодощі, обіймали нас, брали на руки, робили спільні фотознімки. Тільки от, як тільки пара уходила за поріг, подарунки в нас забирали. Я навіть випадково стала свідком, як виховательки ділили між собою іграшки в актовому залі.
Петра і Райнер дуже перейнялися до мене, та навіть приймали у себе вдома у Німеччині. В інтернатах існує практика, коли сім’ї на якийсь час беруть собі дітей із дитячих будинків та піклуються про них. Це були найщасливіші дні, коли ми з моєю подругою Надією гостили у німців. Я не знаю, як ми розуміли один одного. Мабуть, для щирих людських стосунків не існує жодного мовного бар'єру. Кожного вечора Петра набирала ванну, купала нас, розчісувала волосся, а Райнер вертався з роботи та бавився з нами. Ми разом каталися на велосипедах, ходили в гори, відвідували дитячі розважальні парки. Я відчувала себе дуже вільною, розкутою, радісною. Чого так не вистачало у стінах дитячого будинку…
– Оскільки у центрі «Сонечко», де Ви росли, перебувають діти дошкільного віку, як склалася Ваша доля далі?
– Коли мені було вісім, мене удочерила чудова сім'я. Як я тішилася, що більше не одна, що в мене тепер є мама, батько, брати та сестри. Мене дуже гарно прийняли. А невдовзі на порозі нашого будинку з’явилися Петра та Райнер. Виявилося, вони теж претендували на право бути моїми батьками. Я так рада була їх бачити. Мене посадили за круглий стіл та запитали, з ким я хочу залишитися. Серце підказувало обрати німецьке подружжя, але я побоялася образити свою нову родину. Тому відповіла, що залишаюся в Україні. Потім я довго жила із почуттям провини, ніби то я зрадила Петру та Райнера. Та пообіцяла собі, як стану дорослою, обов’язково знайти їх та попросити вибачення.
– Вдалося здійснити обіцянку?
– Так, майже через 30 років. Але, нажаль, Райнера вже не було у живих. А Петра відразу впізнала мене. Ми зустрілися у Німеччині, я приїхала у будинок, куди навідувалася у дитинстві. Ми плакали, обіймалися, передивлялися фотоальбоми. Я підготувала листа, де виразила все, що в мене було на душі. І ми і досі на зв’язку, як рідні люди.
– Отже, Ви обрали українську сім’ю…
– Нас було багато, близько двадцяти дітей, всі різні, але дружні. Мама Джаніна – хореограф за освітою і покликанням - очолювала великий танцювальний колектив, в якому навчалися діти з усього міста. І я закохалася в балет і мріяла стати балериною. Згодом, завдяки копіткій праці, я стала солісткою в театрі танцю «Зорецвіт». Ми їздили з концертами в різні міста Європи, здобували призові місця на конкурсах та фестивалях. Сценічні костюми прикрашали собі самі: вишивали візерунки, пришивали паєтки.
З 12 років я впевнено стояла на пуантах, і вже сама тренувала малюків – вела дошкільні групи. Тільки от через балет моя успішність в школі стала падати. І для мене це було смерті подібно, бо я хотіла бути в усьому відмінницею. Соромилася йти до школи, бо я там не найкраща. Водночас я завжди любила вчитися. Особливо мені подобалися точні науки. Обожнювала фізику, вона, як мені здавалося, пояснювала дивовижні закони у світі. Але все ж таки, після школи я поступила на хореографа.
– Виходить, пристрасть до балету допомогла Вам знайти особистий шлях пізнання себе?
– Так, замість своїх внутрішніх страждань, хвилювань, що зі мною щось не так, я фокусувалася на праці, саморозвитку, опановувала свої страхи, ставила собі цілі, раділа новим власним досягненням. Вчилася висловлювати особисті почуття та емоції через мистецтво. І на цьому шляху ставала сильнішою, як особистість.
Мені дуже запам’ятався один виступ у дитячому будинку. Я вийшла на сцену в пуантах і пачці з мініатюрою «Умираючий лебідь». І діти почали з мене сміятися… Я не знала, як на це реагувати: соромилася та злилася водночас. А потім зрозуміла, що ці хлопці та дівчата просто не знають, що цей танець – мистецтво, адже вони ніколи не бачили балерину і балет. І мені стало щиро їх шкода.
Це було перше усвідомлення, що вихованці дитбудинків найчастіше не мають можливості отримувати знання, розвиватися, відкривати свої таланти. І я ще більше стала цінувати свою родину.
Пізніше, коли я вже сама стала мамою та народила двох синів, я хотіла давати безкоштовні зайняття з хореографії в одному дитбудинку для маленьких аутистів. До того ж, довго виношувала ідею створення загальноосвітньої програми для вихованців інтернатів, спрямованої на розкриття їх здібностей. І вважала, що досвід роботи у дитбудинку допоможе мені у майбутньому реалізувати свій проект. Так ось, після зустрічі із директоркою мені так і ніхто не передзвонив. Це окрема тема, коли дорослі не зацікавлені у розвитку дітей, не бачать це пріоритетною потребою. Я по собі знаю, що дитині важче проявитися у цьому світі, якщо вона не знає, на що спроможна.
– Розкажіть про своїх синів. Напевно, Ваша життєва філософія позначилася на їх вихованні?
– Старший – Георгій, закінчив школу із золотою медаллю і поступив
У Київський університет міжнародних відносин. Молодший – Олександр, перейшов у 9-й клас. Обидва народилися у квітні, за гороскопом вогняні Овни – і в житті дуже активні, спортивні, творчі допитливі. З перших років життя я багато приділяла уваги розвитку своїх дітей у різних галузях. Вони вивчали англійську, займалися музикою, плавали в басейні, ходили на спорт. Ми багато разом подорожували і це здорово розширювало світогляд. І сьогодні можу з упевненістю сказати, що постійний розвиток, навчання, пошук того, що приносить задоволення та реалізацію і сформувало моїх хлопців.
– Саме на творчій реалізації дітей Ви вирішили побудувати свій авторський проект?
– Я вважаю, що це і є формула для становлення щасливої людини. У творчості легше пережити самотність та пізнати себе.
Моя місія – допомогати дітям-сиротам розвиватися. І власний життєвий та професійний досвід підказує, як подбати про дітей найкраще.
Дитині важливо показати, на що вона здібна, тоді вона почуває себе особливою, значущою. Це перевертає знання про себе. Ти на щось спроможній, незважаючи на те, де ти народився і ким є зараз. Власною працею можна досягти бажаних цілей та мрій, а не очікувати мани небесної від оточення. Пробудити віру в себе – ось що найважливіше. А ще дати зрозуміти, що ніхто не винен, що ти опинився у дитбудинку. І мої батьки невинні, що не впоралися. Якщо я буду звинувачувати їх в своїх невдачах, то просто залишуся слабкою і нерішучою. І це аж ніяк не допоможе мені у житті.
– Цікаво дізнатись, як саме буде втілюватися у життя благодійний центр? У чому полягає концепція?
– Насправді я замахнулася на велику мрію – створити для дітей ціле містечко, а, може, навіть автономну дитячу країну. В нас є земельна ділянка у селі Ворзель, у Бучанському районі Київській області, площею 2,3238 га. Там ми плануємо створити дитячий центр і спорудити 18 будинків сімейного типу та дві адміністративних будівлі. У дітей буде спортзал, їдальня, кінотеатр, ігрові зони та майданчики, де вони зможуть малювати, співати, танцювати, займатися єдиноборствами чи вивчати різні мови. І все це абсолютно безкоштовно для усіх бажаючих. Фахівці центру допоможуть дітлахам отримати належну опіку та підтримку, подолати психологічні травми (безкоштовні психологічні консультації зможуть відвідувати і прийомні батьки), здобути знання та навички, що допоможуть їм знайти свій шлях в житті. Головна мета – зробити так, щоб діти жили повноцінним життям, відчували себе щасливими та потрібними суспільству. У планах запроваджувати культурні, спортивні та освітні заходи, організовувати екскурсії, походи, пікніки. Наша місія - формувати у дітей інтерес до освіти, спорту та творчості в різних галузях та допомогати у їх реалізації. Окрім того, в розробці стратегічні плани для вирішення проблеми інклюзії (інтеграції в суспільство): долучення майстерень творчого розвитку, допомога в комунікативній адаптації дітей, а також спеціальних програм підготовки до вступів у ВНЗ.
Мені особисто буде цікаво спостерігати за успіхами наших підлеглих, підтримувати їх, десь вчасно направляти. Важливо донести, що діти потребують не жалю, а уваги до їх особистості. До речі, навчатися діти будуть у загальноосвітніх школах по сусідству, і спілкуватися із різними однолітками. Тобто їх життя не буде замкнуте у межах центру. Більш того, інші діти зможуть безперешкодно приходити на територію центру, грати з нашими вихованцями, займатися мистецтвом чи ганяти у футбол.
– Потужна ідея, надважливі місія та цілі. А як буде формуватися кадрова політика?
– Окрім професійних здібностей наших майбутніх фахівців, ми оцінюватимемо психологічний портрет кожного кандидату, емпатію, здатність розпізнати, що відчувають діти, та відповідно цього вибудовувати навчальну програму.
У кожному кабінеті, класі буде вестися відеоспостереження – не тільки для контролю персоналу, але і для того, щоб спостерігати за дітьми – їх реакціями, настроєм, проявом.
Вже є гідні люди, які відгукнулися, як тільки почули про благодійний фонд та місію проекту. Окрім ідеї ми готові запропонувати високий рівень заробітної плати та умови співпраці.
– Очевидно, створення дитячого центру потребує вагомих фінансових вкладень. Хто стане головними інвесторами?
– За нашим запитом одна українська будівельна компанія розробляла проект та готовила кошторис. По попереднім розрахункам вийшла чимала сума. Мова про не один мільйон доларів. За кожний дім для сімей, а я нагадаю, їх 18, запросили 200$ тисяч. Звісно, це величезні гроші, і ми шукаємо шляхи, як мінімізувати розходи. Собівартість модульного будинку у Китаї складає 50$ тисяч. В мене є контакт одного філантропу з Нью-Йорку, який за власний рахунок закупив десять таких модульних конструкцій та безоплатно передав їх в Одесу на користь дитбудинків сімейного типу. Паралельно долучаємо інших американських інвесторів, філантропів. Тобто зараз ми на етапі концепції. Реальні терміни монтажу готових модульних домів та будівництво адміністративних будівель – 2025-2026 роки.
– Чиєю підтримкою заручилися в Україні?
– По-перше, отримали згоду на створення центру у міської влади. Це окремий непростий шлях. І важливо, щоб модульні будинки належали саме благодійному фонду, а не вважалися власністю селища. Тому що, будинок, де я виросла у прийомній сім’ї, чиновники забрали на інші потреби. Діти мають бути впевнені, що в них завжди є дах над головою. Повірте, є сім’ї, які живуть у дуже складних умовах, в таких глибинках, де немає ні дитсадку, ні школи. У розмові із заступником начальника Лисичанської військової адміністрації Луганської області Оксаною Волошиною, яка опікується дитбудинками, я дізналася, що в черзі десятки сімей, які очікують на покращення житлових умов. Ось їм ми і можемо запропонувати оселитися на території благодійного центру.
Також всіляко сприяти нашій ініціативі погодилася нардеп, Представник Уповноваженого з прав дитини Ірина Суслова.
Раніше я зверталася до одного із засновників руху за права дітей в Україні, ініціатора створення сучасної системи захисту прав дітей Миколи Кулеби.
Отримала зворотній зв'язок та очікую на конструктивні кроки назустріч. Попереду багато роботи. І я маю твердість йти до кінця.
– І на останнє: що Вам відомо про Ваших батьків, родину, в якій виросли?
– Моя рідна мама померла, коли я потрапила в прийомну сім'ю. Ми так з нею і не бачилися… Кровний батько переніс інсульт, зараз перебуває в будинку для людей похилого віку в Україні. Він не забував про мене, та відвідував у інтернаті та у прийомній родині. Я дбаю про нього, а також допомогою мамі Джаніні, яка мене виховала. Вона перенесла два інсульти, зараз не впізнає ні мене, ні онуків. Дуже боляче за цим спостерігати. З нею поруч єдина рідна донька Марічка. Великий будинок, в якому ми всі разом жили, відібрала влада.
Прийомний батько помер у 2010 році від раку шлунку. У зведених братів та сестер склалася своя доля. Іноді ми спілкуємося у соцмережах.
Ця доповідь не для того, щоб пожалітися. Якщо б в моєму житті не було віри, яку колись в мені посіяла бабуся Зіна, прагнення зрозуміти, хто я та чого варта, я би ніколи не наважилася відкрити своє серце для великої мрії та ризикнути змінити світ.
Олена Кадо, 36 років – громадський діяч, засновниця благодійного фонду розвитку дітей-сиріт Kado Foundation, філантропка, блогер.
Перебуває: Чикаго – Майамі - Київ
За фахом: хореограф, психолог
Одружена, має двох синів: Георгій (17 років) та Олександр (14 років).
Практикує кундаліні-йогу
З початком повномасштабної війни в Україні переїхала жити до США, де перебуває разом із чоловіком Олександром.
Підпишіться на нашу розсилку, щоб регулярно отримувати новини про наші сезонні акції, пропозиції та багато іншого.
Copyright © 2024 | Kado Foundation | All Rights Reserved | Created By Invisio Solutions Ltd
Ukrainian 
English